28 липня екскурсовод-міжнародник, директор туристичного агентства «Мелодія-тур», Валерій Попов провів дослідження та мандрівку історією двадцять другої школи. Сам він народився у Луцьку, через рік переїхав із родиною до міста Рівного. Оскільки його батько був військовим, то часто доводилося переїздити з місця на місце. А в 1954 році родина помандрувала аж до Німеччини. «Моє дитинство проходило в містечку на річці Ельба – знаменитому Магдебурзі». Тогочасні історії, в які потрапляв малий Валерій, заслуговують на окремі публікації…
У 1959 році він разом із родиною переїхав до Кіровограда і оселився на вулиці Садовій. А вже в листопаді того року став п’ятикласником школи №22!
На той час наш навчальний заклад знаходився в центрі міста, над самим Інгулом, поблизу справжнього острова, який утворювала ріка. Тому вулиця, на якій розташовувалася школа, так і називалася: Острівська (протягом останніх десятиліть, після зміни русла Інгулу і зникнення острова вулицю помилково стали називати Островського).
«Біля школи було багато джерел, з яких ми пили воду, – згадує учень. – Коли навесні та восени піднімався рівень води в річці, то заливало подвір’я школи. Проте в шкільних, спеціально обшитих, погребах, завжди залишалося сухо».
Загалом та 22-га школа представляла собою одноповерхову цегляну споруду з вузеньким коридором та маленькими класами. Як згадує Валерій Попов, перекриття між кімнатками складалися з дерев’яних паль та дощок, що утворювали решітки, обмазані глиною. «Зала для загальношкільних заходів (яка зазвичай слугувала за учительську) – хоча і була найбільшою кімнатою в школі, але не дозволяла мені як творчій непосидючій особистості зреалізуватися наповну в моїх естрадних виступах», – зазначає В. Попов.
Ці та інші причини змусили Валерія з початком 1961 року перейти в іншу школу Кіровограда. Однак вже тоді, на урочистих піонерських зборах щиро підкреслював, що 22 школа позитивно вплинула на становлення його юної особистості («Під час навчання в 22-ій я став знаменоносцем!» – гордо згадує Валерій Попов). Було приємно вчитися передусім тому, що наприкінці 50-х – початку 60-х років минулого століття у школі сформувався потужний склад педагогів, – підкреслює екскурсовод-міжнародник. «Пізніше, закінчивши фізико-математичний факультет, я працював із багатьма вчителями 22-ої школи вже як їхній колега, зокрема ми викладали в паралельних класах різних шкіл із Борисом Набокою – чудовим і прогресивним учителем математики, нинішнім директором 22-ої школи, що на селищі Гірничому».
Після Валерія Попова школа на вулиці Острівській, 20 (такий номер, очевидно, вона мала) як така профункціонувала лише декілька років. А вже з середини 1960-х вона поступово «переїжджала» (чи «перепливала») на селище Гірниче. Так уже з 1964-1965 навчального року діти 1 класу почали навчатися в нас на селищі.
Нині на місці колишньої 22-ої в центрі міста можна побачити тільки залишки цегляного паркану, частинку набережної та вкритий рослинністю фундамент навчального закладу. Однак сьогоднішня наша школа – нова, простора, триповерхова – яскраве свідчення того, що ніщо безслідно не зникає, і кожен перехід – то лише початок. І хоча ми тепер знаходимося не в центрі міста, але Інгул, як і раніше, протікає зовсім поряд, а центровими ми можемо бути повсякчас – варто лишень докладати зусиль!
Зараз учень нашої школи – відомий не тільки в Україні, а й далеко за її межами екскурсовод-міжнародник із понад 35-річним стажем, директор власного туристичного агентства, до якісних послуг якого нерідко звертаємося і ми: учні та педагогічні працівники. Примітно, що розповідаючи про далекі краї і незвідані землі, В. Попов із любов’ю і пошаною згадує про роки навчання в 22-ій школі, яка також стала для нього важливою частинкою мандрівки під назвою Життя.
На завершення екскурсії Валерій Попов пообіцяв нам знайти світлини, вінетки та інші матеріали, пов’язані з життям тогочасної 22-ої школи – щоби ми мали можливість глибше пізнавати історію своїх витоків.
Василь Левицький, керівник Клубу журналістики
